На русском, белорусском и украинском - языках.
Украинцы.
Драгоманов Михаил Петрович - украинский учёный и критик, публицист, историк, философ, экономист, фольклорист, общественный деятель. Брат Ольги Косач, матери Леси Украинки, т.е. ее дядя.
Родился 18 сентября 1841, в Гадяч, Полтавщина, Украина.
Учился в Полтавской гимназии (сейчас Полтавская школа № 3). Поступил на историко-филологический факультет Киевского университета. Выступил от студентов над гробом Шевченко в Киеве, при перезахоронении великого Кобзаря на Чернечьей горе. Стал членом общества «Громада», целью которого было пробуждение национальной интеллигенции к познанию украинской истории, культуры, народного быта, права.
Драгоманов окончил университет, защитил диссертацию и магистерскую. Работал учителем географии во 2-й киевской гимназии. Был принят на должность доцента на кафедру общей истории Киевского университета Св. Владимира. Читал лекции по истории Древнего Востока, истории и историографии Древней Греции, истории Древнего Рима, Новой истории (эпохи Реформации и Возрождения).
Университет отправил Драгоманова за границу. Он посетил Берлин, Прагу, Вену, Флоренцию, Гейдельберг, Львов.
Российские власти подавляли любые проявления национального самосознания на украинских и белорусских землях. В 1863 министр внутренних дел Валуев запрещает печатание украинских популярных и педагогических книг: «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может».
На Драгоманова был сделан донос (обвинение в украинофильстве и сепаратизме). На основании Эмского указа 1876 была ликвидирована Громада, уволен ряд профессоров-украинцев .Драгоманов внужден был эмигрировать в Европу. В Женеве, он основал свободную украинскую типографию. В ней издавали запрещенные произведения Шевченко, Мирного, Билыка и других писателей украинской литературы. На Парижском литературном конгрессе Драгоманов зачитал доклад «La littérature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe» (Украинская литература, запрещённая российским правительством»), в которой резко осудил Эмский указ и выступил в защиту украинского языка и культуры. Прочитав этот доклад, Карл Маркс подчеркнул в тексте: «Тарас Шевченко — сын украинского народа. Больше, чем кто-либо другой, он заслуживает титула народного поэта».
Драгоманов отстаивал не только самостоятельность украинского народа но и белорусов. Критиковал противников украинской, белорусской национальности. Обосновывал этническую и психологическую отдельность украинцев и белорусов. Был против того, что под лозунгами революционной борьбы среди малороссов силой внедрялся русский язык как государственный. Последовательно выступал против тех, кто утверждал, что «национальность — пустой идеал». Спасение видел в создании «своего» государства. Утверждал право украинцев, белорусов на самостоятельное развитие, осуждал польскую и русскую политику денационализации белорусов. В 1881 издал на белорусском языке агитационную брошюру С. Подолинского «Пра багацтвы ды беднасць». Переписывался с белорусским писателем В. Савич-Заблоцким. М. Павлик и И. Франко под влиянием М. Драгоманова составили проект «Украинско-польско-литовско-белорусского братства».
Считал что в нации реализуется потенциал, прежде всего, её ведущих деятелей и их культурных, духовных, научных, творческих возможностей.
Он автор научных и литературно-критических работ: «Литература русская, великорусская, украинская и галицкая», «Празднование годовщины Шевченко в «русском обществе», «Война с памятью о Шевченко», «Т. Шевченко в чужом доме его имени», «Шевченко, украинофилы и социализм». Также он автор трудов посвященных фольклору, составитель украинских сказок и песен. Реализм в украинской литературе связывал с творчеством Тараса Шевченко, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Ивана Нечуй-Левицкого.
В 1889 Драгоманов был приглашён преподавать на кафедре всеобщей истории Софийского университета (Болгария, тогда Княжество Болгария, Османская империя), где работал до своей кончины. Был женат. Имел двоих детей. Умер 20 июня (2 июля) 1895 Похоронен в Софии. Болел на аневризму аорты. Умер от разрыва аорты 2 июля 1895 года в Софии. Похоронен в Софии по протестантскому обряду.
Завещал, чтобы его не отпевал небритый и грязный московский поп, подразумевая под этим власть России.
Он ни в коей мере не противопоставлял украинцев, белорусов, поляков, русским.
Драгоманов: «… все народы — русские, белорусы, поляки, или украинцы — имеют и своё плохое и своё хорошее в натуре. Плохое больше происходит от малого образования, чем из природы народов, и поэтому нам всем — и русским, и белорусам и полякам, и украинцам — вместо того, чтобы враждовать, нужно просвещаться и добиваться вместе свободы».
Память: В Киеве Национальный педагогический университет носит имя М. П. Драгоманова, названы улицы в Киеве, во Львове, Луцке, Полтаве, Харькове и Днепре. В Гадяче установлена памятная доска, есть памятная доска в Софии.
p.s. Наибольшее влияние оказал на Лесю Украинку. Много общался с ней, читал в оригинале произведения мировой литературы, всячески способствовал ее развитию. Леся считала своего дядю за «идеал».
Верил в европейское будущее славянских народов.
Дал совет молодежи: «Только тогда, когда мы покажем свою силу хоть на части собственной земли, обратит на нас внимание и Европа. Наивно ждать, чтобы массы людей, даже самых гуманных, беспокоились за других только потому, что их бьют. Мало ли кого бьют на Земле?! Люди узнают о тех, кто отбивается, и таким только, конечно, помогают. Все зависит от нас самих».
Украінцы.
Драгаманаў Міхаіл Пятровіч — украінскі публіцыст, гісторык, філосаф, эканаміст, літаратуразнавец, фалькларыст, грамадскі дзеяч. Брат пісьменніцы Алены Пчолкі, маці Лесі Украінкі.
Скончыў Кіеўскі ўніверсітэт, там працаваў. Пасля звальнення за палітычную нядобранадзейнасць эміграваў у Жэневу, дзе ўзначальваў суполку ўкраінскай палітычнай эміграцыі.
З М. Паўлыкам і С. Падалінскім выдаваў часопіс «Громада», друкаваў забароненыя ў Расіі творы Т. Шаўчэнкі, П. Мірнага і інш.
Прапаведаваў культурна-нацыянальную аўтаномію Украіны ды Беларусі. У 1881, выдаў на беларускай мове агітацыйную брашуру С. Падалінскага «Пра багацтва ды беднасць» Аўтар шматлікіх навуковых прац.
Прызнаваў права Украіны і Беларусі на самастойнае развіццё, асуджаў польскую і рускую палітыку дэнацыяналізацыі. Перапісваўся з беларускім пісьменнікам В. Савіч-Заблоцкім.
М. Паўлык і І. Франко пад уплывам М. Драгаманава ў 1885, склалі праект «Украінска-польска-літоўска-беларускага брацтва».
Верыў у еўрапейскую будучыню украінскага і беларускага народаў.
Даў параду моладзі: «Толькі тады, калі мы пакажам сваю сілу хоць на частцы ўласнай зямлі, зверне на нас увагу і Еўропа. Наіўна чакаць, каб масы людзей, нават самых гуманных, турбаваўся за іншых толькі таму, што іх б'юць. Ці мала каго б'юць на зямным шары?! Людзі цікавяцца толькі тымі, хто ад’біваецца, і такім толькі, вядома, дапамагаюць. Усё залежыць ад нас саміх».
Апошнія гады працаваў у Вышэйшай школе ў Сафіі (цяпер — Сафійскі ўніверсітэт). Памёр заўчасна ў Сафііу (Балгарыя) у ліпені 1895 (53 гады), пахаваны па пратэстанцкаму абраду. Завяшчаў, каб яго не адпяваў маскоўскі поп, маючы на ўвазе ўладу Расіі.
Ён ні ў якай меры не супрацьпастаўляў украінцаў, беларусаў, палякаў, рускіх.
Драгаманаў: "... усе народы - рускія, беларусы, палякі, ці ўкраінцы - маюць і сваё дрэннае і сваё добрае ў натуры. Дрэннае больш адбываецца ад малой адукацыі, чым з прыроды народаў, і таму нам усім — і расейцам, і беларусам, і палякам, і украінцам — замест таго, каб варагаваць, трэба адукоўвацца і дамагацца разам свабоды».
Українці.
Драгоманов Михайло Петрович - український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець,
фольклорист, громадський діяч.
Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки, Михайла Косача й Оксани Драгоманової.
Народився 18 вересня 1841, у місті Гадяч, тепер районний центр Полтавської області, Україна. Навчався у Полтавській гімназії (Полтавська школа № 3), на історико-філологічним факультеті Київського університету Святого Володимира. Став членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробудження свідомості національної української історії, культури, народного побуту, права.
Працював доцентом у Київськім університеті. Наступ реакції проти проявів української культури змусили Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Ємігрував до Женеви, заснував українську друкарню. В ній видавали твори Шевченка, Мирного, Білика та інших геніїв української літератури.
На Паризькому літературному конгресі зачитав доповідь «Українська література, заборонена російським урядом», у якій виступив на захист української мови та культури. Визнавав право українців та білорусів на самостійний розвиток і створення самостійних держав, засуджував польську і російську політику денаціоналізації.
Листувався з білоруським письменником В.Савич-Заблоцьким.
М. Павлик та і. Франко під впливом М.Драгоманова в 1885, склали проект «Українсько-польсько-литовсько-білоруського братства».
Останни роки працював на кафедрі загальної історії Софійського університету (Болгарія, тоді Князівство Болгарія, Османьска Імперия).
Вірив у європейське майбутнє України та Білорусі. Дав пораду молоді: «Лише тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині власної землі, зверне на нас увагу й Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався за других тільки тому, що їх б’ють. Хіба мало кого б’ють на земній кулі?! Люди цікавляться лише тими, хто одбивається, і таким лишень, звичайно, допомагають. Усе лежить у руках нас самих». Він жодною мірою не протиставляв українців, білорусів, поляків та росіян. Драгоманов: «... всі народи - росіяни, білоруси, поляки, або українці — мають і своє погане і своє хороше в натурі. Погане походить од малої освіти, ніж з природи народів, і тому нам усім - і росіянам, і білорусам і полякам, і українцям — замість того, щоб ворогувати, потрібно просвіщатися і домагатися разом свободи».
Помер завчасно у липні 1895 (53 роки). Похований у Софії за протестантським обрядом. Заповідав, щоб його не одспівував небритий і немитий московський піп, маючи на увазі російську владу
Вшанування: Бюст на вході до НПУ імені Михайла Драгоманова, пам'ятна таблиця на честь Драгоманова в Софії, Меморіальна дошка розміщена на стіні корпусу Київського університету, ім'я присвоєне Національному педуніверситету, в Гадячі встановлено пам'ятну дошку, названі вулиці у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Рівному, Луцьку та інш.
І. Франко: «Народ, що не шанує своїх великих людей, не вартий зватися освіченим народом... Голос Драгоманова був для нас голосом сумління.»
Найбільший вплив зробив на Лесю Українку, Леся мала свого дядька за «ідеал».